Опис досвіду роботи

Опис досвіду роботи

Тітарчука Олександра Івановича

вчителя історії та правознавства

Козятинської середньої загальноосвітньої школи  І-ІІІ ступенів №9

Козятинської районної ради Вінницької  області

з теми:

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ ТА ПРАВОЗНАВСТВА

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей.

1.1. Національні основи системи виховання.

1.2. Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів.

1.3. Ідеали українського національного виховання.

Розділ 2. Концепція національного виховання.

2.1. Сутність і особливості національного виховання.

2.2. Принципи національного виховання.

2.3. Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання.

Розділ 3. Сучасні підходи до національного виховання.

Література.

Вступ

Становлення України як правової, демократичної соціальної  держави передбачає високий рівень патріотизму кожного громадянина і суспільства в цілому, який тісно пов’язаний із загальною культурою суспільства, ґрунтується на її засадах, слугує відображенням її розвитку.

Нині український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу. Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

Отже, актуальність теми полягає в необхідності національного виховання в умовах загальноосвітньої школи, і, насамперед, у необхідності цього в початковій і середній школі, коли у дітей формується світогляд, щоб це формування не було викривленим, а спрямовувалось у позитивне русло.

В психолого-педагогічній науці є чимало досліджень присвячених проблемам національного виховання (О. Я. Савченко, В. О. Сухомлинський, К. Д. Ушинський, Г. І. Щукіна, Ян Амос Коменський, Януш Корчак, Юрій Азаров, Марія Монтесорі та багато ін.).

Метою опису є теоретично обґрунтувати сутність національно-патріотичного виховання учнів та визначити особливості та необхідність її використання у навчально-виховному процесі школи.

Завданнями є:

1) вивчити теоретичні аспекти національного виховання учнів;

2) з'ясувати навчально-виховний потенціал національного виховання у набутті соціального досвіду школярами;

3) дослідити засоби народної педагогіки і їх використання;

4) дослідити сучасні підходи до національного виховання;

5) дослідити основні методи і можливості національного виховання у практиці школи.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження, бесіда.

Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей

1.1. Національні основи системи виховання

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання – від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, модальний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу – найвищої цінності нації та держави.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але воднораз є складовою світового і західноєвропейського процесу, що донедавна вкрай заперечувалося радянською педагогічною теорією.

1.2. Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

До національних традицій виховання, відстоюючи їх пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших прогресивних письменників.

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмислюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ – живе, вічне джерело педагогічної мудрості, – говорив великий педагог, – якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління".

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання. вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю – батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [34]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань – "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї".

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Одним з провідних принципів національного виховання в сім'ї має стати принцип культуровідповідності – опанування молодими поколіннями певних набутків народної культури.

Принцип культуровідповідності в педагогічній науці досконало обґрунтував А. Дістервег: "Кожна людина знаходить при своєму народженні на світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися вже на певному ступені культури..., яка повинна розглядатись як спадок, залишений предками". І веде далі: "Кожна людина повинна бути господарем свого та його вимог... Вимоги принципу культуровідповідності безперечні, принцип цей належить до числа непохитних, непорушних".

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав виховання: індивідуальне, національне, вселюдське. У статті і зауваги про педагогіку і прагнення вчителів" він зазначає:

"Завдання педагогіки – людське виховання. Вихователь має справу:

1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;

2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;

3) з членом усього людства.

Звідси перед педагогікою постають три завдання:

1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно до його природних особливостей;

2) робити це відповідно до своєрідності тієї нації, до якої належить індивідуум;

3) виховати його відповідно до загальнолюдських цілей"!.

На думку Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. "Кожна нація, – підкреслює він, – має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух". Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини [10, 157].

Відомий український педагог Софія Русова твердила: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через повагу до свого народу виховує в людях пошану до інших народів..." [28].

Важливі положення про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан (1889-1920). Він зазначав, що "українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Микола Євшан визначив завдання національного виховання: "Пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації – це головне завдання національного виховання – це використання всіх культурних цінностей нації, творення і підготовлення ґрунту, на якому ті цінності могли би примножуватись... Третє завдання національного виховання – громадська свідомість...".

1.3. Ідеали українського національного виховання

За радянських часів в Україні склалася думка, що школа з рідною мовою навчання повинна обслуговувати лише низи суспільства, що рідна мова – це мова простого люду, позбавленого будь-яких привілеїв у суспільстві. Інколи батьки в містах самі зверталися з проханням закрити українську школу або звільнити дитину від вивчення рідної мови, бо все одно діти своєю рідною мовою не матимуть змоги здобувати подальшу освіту, вступати до вузів, де й вступні екзамени, і навчання здебільшого здійснювалися російською мовою.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Сьогодні Україну, яка проголосила державну незалежність, визнали більше ста країн світу, однак ми не стали незалежними чинністю. Звичайно, головною причиною цього є імперські амбіції північного сусіда, наша економічна залежність від Росії. Але не тільки це. Не останню роль тут відіграє той комплекс меншовартості, який нам прищеплювали століттями і якого так важко позбутися. На жаль, цей комплекс дається взнаки і серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у ставленні до мови, спричиняючись до зникнення мовного середовища. Йдеться про українців з діда-прадіда, які чомусь соромляться говорити рідною мовою. Загляньте у так звані українські школи Києва чи інших промислових міст: навіть учителі, не кажучи вже про учнів, вийшовши з уроку української мови чи літератури, переходять у спілкуванні на російську. Відомо чимало сімей – нормальні українські сім'ї, – вдома спілкуються українською мовою, а вийшовши на вулицю, починають говорити російською. Дуже часто можна зустріти сільських юнаків та дівчат, які, потрапивши до столиці по великого міста, починають немилосердно калічити гарну українську вимову, підлаштовуючись під колись "общепринятый язык".

Ця хвороба, що її так точно помітив і описав Тарас Шевченко, виявляється сьогодні в багатьох громадян у чиєму важливому самовизначенні – "хохол", у зневазі до рідної мови, до власних батьків і дідів, до землі, на якій вони зросли. Чи є на світі поляк, який називав би себе ляхом? Чи хто чув, щоб якийсь росіянин відрекомендувався як москаль чи кацап? А в нас щокроку, як предмет гордощів: "Я хохлушка из Полтавы!", "А я хохол из Запорожья! Но мову вашу не знаю и знать не хочу!" Цей комплекс меншовартості, цей "хохлацький синдром" – наша національна трагедія, що загрожує не тільки нашій державній незалежності, а й нашому існуванню як нації.

Нам постійно нав'язувалися і нав'язуються думки про те, що ми не проживемо без допомоги "старшого брата", про перевагу його культури та науки над нашою, що призвело до втрати історичної пам'яті, ознак національно-культурної гордості, до втрати багатьох цінностей, що визначають обличчя нації.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії українського народу, історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття наново призабутих пам'яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру, починаючи з відомих імен Юрія Котермака, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і завершуючи постатями останнього століття: Михайла Остроградського, Архипа Люльки, Івана Пулюя, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті як Ілля Рєпін, Петро Чайковський, Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Володимир Короленко та багато інших.

Отже, ми можемо і мусимо перебороти в собі клятий мікроб неповноцінності. Ніхто: ні француз, ні японець, ні американець – не прийде вчити нас національної гідності. Ми самі маємо осмислити нашу природу й історію, прислухатися до голосу крові й зрозуміти, що ми є часткою великого і гордого народу, що нам є чим пишатися, що ми заслуговуємо на повагу до себе.

Розділ 2. Концепція національного виховання

2.1. Сутність і особливості національного виховання

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для нас історія, не тільки збагатить нашу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить нас до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв – це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не спроможуться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.

2.2. Принципи національного виховання

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти. В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Національна система виховання, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Вивчення принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі може і має забезпечити глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховання традицій.

Досягнення мети і здійснення завдань, передбачених національною системою виховання, можливі в тому разі, коли буде забезпечено глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності. Шляхів і засобів реалізації цих завдань існує досить багато. Основні з них:

–      засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність – національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

–      родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрії. і надій, створення психологічного комфорту, упевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації;

–      глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на теренах України. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів.

Надзвичайно великий виховний потенціал містить, собі історія української козаччини та гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака, кожної дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії.

Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На думку освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до різних здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

2.3. Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснені і цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що чільне місце ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорозької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка формує в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі. Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті

козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів, періоду богатирської Київської Русі.

Провідні ідеї козацького руху – свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

Розділ 3. Сучасні підходи до національного виховання

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження національно-патріотичного виховання.

Ці ідеї підхопили та всіляко підтримують і державні освітянські установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання:

–      формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

–      забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

–      формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

–      прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

–      утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших чеснот;

–      формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

–      формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу. Їх мета – розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання дітей на якісно новий рівень.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий потенціал наш народ, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Однією з них є забезпечення учителями глибокого вивчення учнями основ народознавства. Завдяки реалізації ідей і засобів народознавства учні успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації.

Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи народознавства, запобігає стиранню пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу.

Отже, національно-патріотичне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

Національна система виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислений кожною дитиною народних моральних та етичних положень. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, дотримання традицій, звичаїв, виконання обрядів. Мораль народу (совісність, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вони є його сутністю. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

 Література

1.          Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Зб. Наук. Праць. – Острог, 1998. – 444 с.

2.          Вишневський О. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996.

3.          Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика. – Тернопіль.: АСТОН, 1998. – 264 с.

4.          Грушевський М. Про українську мову й українську школу. – К., 1991.

5.          Гусак М., Л. Мартіросян. Історія педагогіки України: Посібник для студентів. – Луцьк: Видавництво ВДУ, 1996. – 164 с.

6.       Дроб'язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. – К.: Видавничий центр "Академія", 1997. – 184 с.

7.       Карпенчук С. Теорія і методика виховання. – К.: Вища школа, 1997.– 261 с.

8.       Марттюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. – К., 1995.

9.       Національне виховання дітей і молоді: Концепція // Рідна школа. 1995. № 6.

10.       Попович М.В. Національна культура і культура нації. – К., 1991.

11.       Русова С. Вибрані педагогічні твори. – К.: Освіта, 1996. – 304 с.

12.       Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. – К., 1997.

13.       Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти т. – К., 1976.

                                                                               

14.       Уштсъкий К.Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори. В 2-х т. К., 1983, т. 2.

15.       Щербань П. Національне виховання в сім’ї. – К.: Либідь, 2000. – 254 с.